Я народилась і зростала в хорошій, інтелігентній сім’ї. Батьки любили мене, завжди дбали про добробут, дали хорошу освіту, сприяли всебічному розвитку і забезпечували усім необхідним. Коли мені було 9 років, мій батько трагічно загинув. Це був дуже важкий час для нашої сім’ї.
Усе почалося з того, що у 15 років я вперше спробувала алкоголь. Це був день народження моєї подруги, з якою ми навчалися в музичній школі. Тоді нам було дуже весело: легкість, сміливість, хороший настрій, статус «крутої» між друзями. Це одразу захопило мене, та за декілька годин це все розсіялося, як туман, а натомість прийшло алкогольне отруєння. Саме цей день став початком алкогольної залежності.
Коли я вперше прийшла додому в нетверезому стані, мене навіть не покарали. Так, поступово, алкоголь почав заповнювати моє життя. У скрутних і несприятливих обставинах, алкоголь завжди був поруч. Коли мені було 19 років, мама поїхала працювати за межі України. На той час я була студенткою педагогічного університету. Я мала квартиру і матеріальне забезпечення, бо все це залишила мені мама. Тоді я сама вирішувала, що мені робити, куди ходити і як витрачати гроші. Вживати алкоголь мені все більше і більше хотілося. Це бажання стало змістом життя.
На 4 курсі мене відрахували з інституту за прогули. Я почала котитися у прірву… Нікого не слухала, пізно приходила додому, ночувала у притонах, піднімала руку на маму, ненавиділа всіх і все. Через це мама розміняла квартиру, і я почала жити самостійно, окремо від сім’ї. Настав повний хаос, розруха… Постійні п’янки витіснили їжу, сон і здатність мислити адекватно. Мій фізичний стан значно погіршився. Почалася алкогольна епілепсія, алкогольна невропатія, різка втрата ваги (з 80 кг до 38 кг), атрофія м’язів. Я перестала ходити. Коли мене завезли у лікарню, і там зробили низку аналізів, виявилося, що у мене ВІЛ. Лікарі сказали, що я більше не зможу повноцінно ходити. Ці новини приголомшили мене.
Пустота, біль, страх, безвихідь, осуд, ненависть, злість, жаль, бажання вмерти – усі ці почуття постійно атакували мене. Але саме тоді в лікарню прийшли люди, які любили Бога. У минулому в них були такі ж проблеми і залежності, як у мене. Вони розповіли мені про Ісуса. Про те, як Він допоміг їм стати на ноги,почати все спочатку. Розповіли, що є місце, де таким людям як я, допомагають. Це центр реабілітації, де головний лікар – Ісус, а команда служителів – інструмент в Його руках. Я повірила і поїхала.
З того часу моє життя докорінно змінилося. Усі шкідливі звички відрубали молитвою і читанням Слова Божого. Там, де були руїна і смерть, Бог відродив життя. З того часу пройшло 12 років. Я ходжу, бігаю, стрибаю, танцюю своїми ногами. Бог уздоровив мене, примирив з рідними і близькими, подарував доброго і люблячого чоловіка.
Я дякую пастору, пасторській команді, служителям реабілітаційного центру, мої рідним, людям із церкви, за віру і турботу, молитви і любов… Та найбільша подяка Богу. Дякую за спасіння, за прощення гріхів, за зцілення, дякую за вічне життя, дякую за любов! “Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне.” (Івана 3:16)